Brooklyn Bridge

Arguably the most influential bridge in American history, the Brooklyn Bridge remains one of New York City’s most celebrated architectural wonders.

Designed by the brilliant engineer John Augustus Roebling (1806-1869) and completed by his equally ingenious son Washington Roebling (1837-1926), this elegant structure was, at the time of its completion in 1883, the longest suspension bridge in the world.


Anchored across the lower East River by two neoGothic towers and a delicate lacework of steel-wire cables, the soaring lines of the Brooklyn Bridge have inspired countless architects, engineers, painters and poets to pursue their own expressions of creative excellence, among them Frank Lloyd Wright, Hart Crane, Walt Whitman, Georgia O'Keefe, Joseph Stella, John Marin and Lewis Mumford.

NYC DOT

P.S. Саме з цього мосту Мег Раян стрибала у фільмі "Кейт і Лео" :)

Тустань

У селі Урич Сколівського району Львівської області, Україна, у IX–XIII ст. існувало наскельне місто-фортеця Тустань. Наскельна фортеця Тустань — пам’ятка історії, археології, архітектури та природи, яка не має аналогів у Європі.

Унікальність Тустані полягає у можливості точного (90%) відтворення дерев’яної забудови, що існувала на скелях у IX–XIII ст. – не лише планувальної структури, а й вертикальної організації будівлі. Річ у тім, що будівничі, споруджуючи неприступну дерев’яну фортецю на скелях, довбали в камені пази для закріплення дерев’яних конструкцій. Дерева давно немає, а сліди в камені збереглися.

Наскельну фортецю Тустань, і взагалі поняття наскельної архітектури науковому світові відкрив Михайло Рожко. Саме він досліджував пам'ятку з 1971 р. Наскельний комплекс Тустані розміщений поблизу теперішнього села Урич, у передгірній частині Українських Карпатах з висотами від 500 до 900 м над рівнем моря.

Околиці с. Урич утворюють котловину, через яку протікає невелика річка Уричанка. З північного заходу на південний схід через центральний долинний простір котловини пролягає пасмо скельних груп ямненського пісковика. Ці групи скель є природними домінантами, але з них лише Камінь вільно проглядається з території села. Три інших скельних групи відгорожені двома хребтами, які формують ще одну, значно меншу котловину.

Тустань існувала на трьох скельних групах: Камінь, Острий Камінь та Мала Скеля і була єдиним оборонним комплексом. Відомо, що станом на XIV ст. це була величезна територія волості, яка контролювала 3 карпатські перевали, і безперечно, що основне ядро тієї забудови, центр розвитку в XIII–XIV століттях був на території сучасного села.

Тустань виникла у IX ст. як оборонно-митний пункт на трансконтинентальному шляху торгівлі шовком Португалія – Китай. Тут також проходив соляний шлях з Дрогобича до карпатських перевалів. Купці, здійснюючи тривалі та небезпечні мандри, могли тут отримати прихисток та нічліг. Натомість залога Тустані брала з них мито. Неприступна фортеця також була прикордонним пунктом Галицько-Волинського князівства і захищала його рубежі від орд загарбників. Визначальним є факт, що монголо-татари, захопивши руські території, навіть не пробували брати Тустань.

Назва фортеці походить від словосполучення «тут стань» - кожен, хто приходив сюди, повинен був зупинитися тут, сплатити данину, виявити наміри, і лише тоді йти далі.

У IX ст. укріплення виникло на скельних комплексах Каменя, Острого Каменя та Малої Скелі. Вже у XIII ст. поселення («окольний град») розрослося як у долині між та навколо скель, так і на територію сучасного села. Безпосередньо на території фортеці проживали виключно її оборонці – невеликий, добре вишколений чоловічий гарнізон. Мешканці окольного граду ховалися на території фортеці у випадку нападу ворога.

Фортеця неодноразово горіла, але, як Фенікс, знов і знов відроджувалася. Відомо 5 будівельних періодів, коли її зовнішній вигляд повністю змінювався не лише за своїми розмірами, але і за висотою і характером дерев’яних конструкцій, зведених на скелях.

Тустань занепала через зміну торговельних шляхів.

ТУСТАНЬ

Балаклава ІІІ (Мріяти про море)

Їхати в метро, побачити рекламу, на котрій зображено мушлю на піску і зрозуміти як сильно хочеш на море.

Довго їхати поїздом в Сімферополь, і не звертати увагу на тепле пиво, гамірних сусідів в вагоні і спеку, добиратися до Балаклави і на причалі розуміти, що чекав цього цілий рік.

Плавати на поромі і годувати бакланів хлібом, розкласти намет поблизу мису Айя і, і після першої вечері біля вогнища зрозуміти, що почався найкращий період року, - відпустка.


Період, коли можна цілими днями нічого не робити, і не відчувати за це докорів сумління. Купатися, засмагати, зранку пити каву з згущеним молоком, а ввечері вино. Вчитися пірнати і плавати під водою, засмагати, збирати камінці і мушлі, ловити крабів і навіть намагатися приготувати їх на багатті. А ще ходити в гори і робити багато фотографій. Їсти мідій, придумувати назви яхтам, а ще вигадувати історії від чого походять назви Фіолент, Херсонес, Пантікапей і Ольвія. Спостерігати за заходом сонця і думати, що тепер за аналогією до фільму «Достукатися до небес» можна спокійно помирати, з ангелами буде про що поговорити.

Вночі лежачи на землі, дивитися на зоряне небо, на котрому видно Чумацький шлях, і де одна за одною падають зірки. Засинати під шум прибою і думати, що завтра буде тільки ще краще.

І от чомусь серед зими море почне снитися, в такі дні, чомусь здається, що я мала народитися десь біля моря, десь в Греції на приклад :) А поки що залишається хіба запхати ноги в миску з водою, слухати The Kooks «Seaside» і мріяти, переглядаючи фотографії з попередньої поїздки.

Балаклава ІІ (На землі)

- Дивись, який гарний, теплий камінь, давай заберемо його в палатку, буде замість подушки!

- Ага, тільки несе його той, хто це придумав.

Такі та подібні розмови ведуться, мабуть, щоразу, коли компанія людей вирішує відпочити не в санаторії/готелі/на квартирі, а пожити як мінімум тиждень в наметах, серед лісу, на березі моря чи ще десь, головне, щоб до цивілізації було далеко. Відпочинок "на землі", (мені дуже не подобається слово "дикарями", а замінника чомусь досі ніхто не придумав) має в собі певний колорит.

Жити на землі, це не просто спати в палатці, – це лежати на землі, їсти на землі, відпочивати на землі, посуд теж доводиться мити в майже лежачому положенні. Правду таки, мабуть, кажуть, коли говорять, що для того, щоб позбутися негативної енергії і вроків, ні, не до ворожки треба йти, а просто постояти на землі босими ногами.

А ще, лежачи на землі вночі, можна спостерігати за зоряним небом. Тільки варто при цьому мати багато заготовлених бажань, бо, як показує досвід, зірки падають дуже швидко, і чомусь не хочуть чекати, поки ти промовиш подумки: "Хочу хату, машину, яхту, багато грошей, великого кохання, справжніх друзів і… ще раз у відпустку." Якщо компанія велика, то небо можна поділити на сектори і чекати на свою власну зірку, правда, тут виникає проблема, – що робити, коли зірка в польоті перелітає з одного сектора в інший. Ну от, знов не встигли…


Перших кілька днів буде екстрім, - ну ще би, почуваєшся настільки вільним, від міста, від проблем, від телевізійних програм і опромінення монітора. А тільки природа, дерева, гори, море, і ти живеш так само природньо і просто як світ довкола тебе, а це така казка. До кінця дня четвертого починається легка ностальгія. Ні, не за містом, а за нормальним, бажано офісним, кріслом, дзеркалом на повний зріст, і красивим коктейлем з дорогого ресторану, все інше, при бажанні, можна привезти з собою.

Але, крім ностальгії за здобутками цивілізації, одночасно з'являється філософське ставлення до навколишнього світу. Виявляється, що з одного горнятка можна пити спочатку воду, потім пиво, далі вино а потім ще й каву. Починаєш думати, що спати в палатці не так вже й незручно, а денне нічогонероблення, перестає бути приводом для докорів сумління. За кілька днів перед поверненням додому, вже забуваєш, що на камінні, в принципі, дуже незручно сидіти, не кажучи про те, щоб спати і жити. Забуваєш про те, що в палатці бракує ще 10 см. вільного простору, а казанок як завжди брудний.

А потім буде повернення додому. І буде місто, яке зустріне і раптом нагадає про все, від чого тікав там, на природі, там, де ти настільки близький до щастя. І транспорт, якось дивно дратуватимуть своїм шумом, а люди просто вбиватимуть своєю заклопотаністю і необґрунтованою дратівливістю. І тоді так захочеться знову назад, туди де можна жити на землі, дивитися як падають зорі, їсти те, що ти сам приготував, пити по-гуцульски з одного горнятка, ходити весь час в одній і тій самій улюбленій старій футболці і спати… на землі.

Балаклава І

Неповторна Балаклавська бухта, оточена горами, з давніх часів приваблювала людину як зручне місце для поселення. А унікальної краси миси Айя та Фіолент, що немов обрамлюють з моря бухту, додають мальовничості та унікальності...

Сімболон, Сіболон-Лімне, Сюмболон (бухта символів, ознак) - прадавня назва Балаклавської бухти, зафіксована знаменитим давньогрецьким істориком і географом Страбоном у його праці „Географія”.

Береги Балаклавської бухти були населені з найдавніших часів. Припускають, що Гомер описав цю бухту в 10-й пісні „Одісеї”.

Як з’ясували дослідження, в V ст. до н.е. на берегах цієї дивної бухти греки заснували населений пункт, що послужив початком сучасній Балаклаві. У середні століття назва міста погоджувалася з тюркськими словами "балик"-риба й "юве"-гніздо, що у вільному перекладі можна прийняти як "рибний кіш", тобто - багате рибою місце.

З другої половини XX століття до відомих таємниць і загадок балаклавської землі додалися нові, ще більш грандіозні за масштабами. Справа в тому, що тут в 1957-1961 рр., у період "холодної війни" у надрах гірського масиву на західному березі бухти був створений величезний підземно-морський завод для ремонту, укриття й спорядження підводних човнів Чорноморського флоту.

7 чудес України

Монастир в Підкамені

Селище Підкамінь розташоване неподалік від м. Броди на Львівщині. Назва походить від величезного каменя пісковикового, який височить на горі. Ця неповторна пам’ятка природи - свідчення того, що 15-20 млн. років тому на цьому місці було дно моря. В землі дотепер часто віднаходять морські мушлі. Недалеко від каменя є печери, де, за свідченнями археологів, жили люди ще кам’яного віку. Пізніше одна з печер служила підземним храмом, інша була келією.

1612 р. у Підкамені розпочато будівництво римо-католицького домініканського монастиря. Урочисте посвячення величного храму відбулося 15 травня 1695 року. Поруч виросли будівлі монастиря, оточені мурами заввишки 4-6 м, які в плані нагадують зорю. По кутах вибудовано круглі вежі. Автором плану оборонних стін та численних підземних укриттів був відомий військовий інженер Христофор Дальке (його ім‘я тісно пов‘язане з Кам‘янцем-Подільським). На території монастиря зберігся колодязь глибиною ~ 100 м.

В подвір‘ї височить на постаменті коринтська колона з фігурою Богоматері, вилитої з міді та позолоченої. Позолота статуї самовідновилася в др. пол. 90-х рр. XX cт., коли розпочалася відбудова монастиря.

Період розквіту Підкамінської обителі припадає на XVIII ст. Саме тоді різко зростає кількість паломництв до святині. Важливою подією для монахів була коронація ікони Богородиці, яку віддавна почитали як чудотворну. 1725 р. папа Венедикт XIII прислав для неї з Риму золоті освячені корони. Загальна кількість всіх учасників свята досягла 200 тис.(!) осіб. Особливу атмосферу підкреслювали військові прапори та сальви з 56 гармат.

1746 року при Підкамінському монастирі було відкрито генеральні студії, де отримували вищу теологічну освіту, діяла мистецька школа. Ще в серед. XVII ст. ченці заснували лічницю та притулок для вбогих, працювала аптека. Однак 12 серпня 1769 р., через епідемію чуми, монастирську браму зачинено.

Хоча монастирський комплекс за розташуванням та характером укріплень був міцною фортецею, все ж могутні мури не змогли захистити обитель. Труднощі спіткали ченців після першого поділу Речі Посполитої (1772) та приєднання Галичини до австрійської корони. Відразу після оголошення декрету нового уряду про ліквідацію монастирів розпочалися заходи, спрямовані на закриття обителі: конфісковано зброю, коштовності, відібрано частину земельних угідь. Лише смерть цісаря Йосифа II врятувала монастир від остаточного закриття. Однак, незважаючи на всі намагання духовенства, святиня у Підкамені вже не змогла досягти розквіту, яким втішалася у XVIII ст., а згодом почала занепадати.

Під час першої світової війни обитель зазнала значних втрат та руйнацій. Внаслідок артилерійських обстрілів згорів дах монастиря та храму, завалилася верхня частина вежі. Вогонь знищив цінну бібліотеку та архів. Не встигли монахи відновити зруйноване, як розпочалася друга світова війна. Проте найстрашнішим етапом в історії святині став радянський час. Влада організувала на території обителі спершу в’язницю, опісля – психоневрологічний диспансер закритого типу. Головний храм було перетворено на конюшню та гараж. Значну частину оборонного муру розібрали для потреб інтернату. В одній із каплиць зберігали збіжжя, в іншій – мінеральні добрива.

Місце, де вчора процвітало духовне життя, сьогодні перетворилося на руїну: розвалені мури, купи цегли та сміття. З року в рік Підкамінська святиня руйнувалася дедалі більше. Лише 1997 р. сакральні споруди та частину келій передано монахам Студійського уставу УГКЦ.

Святоуспенська Унівська Лавра

Old City Hall in Toronto

The third of Toronto’s City Halls, the building now known as Old City Hall is a spectacular showcase of fine architecture and a tribute to the city’s rich history.

In the late 1880s, Toronto civic officials deemed their current City Hall too small for the growing municipality. They secured the services of architect Edward James Lennox to design a new building with two uses – a City Hall and a court house. Lennox took nearly three years (1886-1888) to create a design that was pleasing to everyone and construction on the new facility began in 1889. Construction of the $2.5 million building was completed in 1899. At the time of its completion, it was the largest building in Toronto as well as the largest civic building in North America.

Because the basement walls are extremely thick and the footings massive, historians say that progress on the building was quite slow. As a matter of fact, it took 6 years to build the first 5 stories! The attention to detail on the exterior and interior of the Romanesque Revival building was probably another reason for the slow progress. Expert stone mason Arthur Tennison oversaw the placement of the many gargoyles that grace the building. The gargoyles are rumored to be then-council members and one is said to be the face of architect Edward James Lennox. There were also two large 5-foot high “grotesques” located at the foot of the main staircase and fashioned from wrought iron. Each was in the form of a griffin. (These were removed in 1947, but returned for the centennial celebration of the Old City Hall in 1999.)

In addition, there’s a beautiful clock tower that soars 300 feet (103.6 meters) into the air, home to a gigantic bell known as Big Ben, weighing in at more than 11,000 pounds (5,443 kg). The inside is quite grand as well, with marble walls and mosaic floors. Lennox himself fashioned ornate tables, handrails, and doorknobs, and spectacular stained glass windows were produced by artist Robert McCausland. Murals by George A. Reid flank the entrance doors.

A View On Cities